Андрусяк, М. Брати грому  У художньо-документальній повісті «Брати грому» автор розповідає про звичайних людей, українців, волею долі яким судилося стати легендарними борцями з окупантом, витерпіти тортури в більшовицьких катівнях, пройти безоднями задротованих вмістилищ неволі і залишитися людьми, справжніми українцями, героями без почестей і відзнак, які жили та вмирали за незалежність України. Ця правдива розповідь змушує кожного українця збагнути та усвідомити свій історичний обов’язок перед рідним народом, бо відродження нашої всеукраїнської духовності залежить нині від кожного з нас.

У своєму дослідженні Михайло Андрусяк відкриває сотні імен, прізвищ учасників українського руху Опору, а це нині, в часи нашої незалежності, особливо важливо, бо відходять у вічність вояки УПА, молодше покоління все менше знає про ті героїчно-трагічні події. Скільки болю, трагізму і водночас гордості знаходимо в ось цих рядках: «Ціле життя прожив під чужим прізвищем, у чужих краях. Часто мені снилося рідне покутське село, родичі, друзі-ровесники... Але дорога до них мені, гнаному і безправному, була назавжди заказана…». Упродовж всієї повісті відчувається наявне протистояння і протиборство двох світів — власне українського і другого, ворожого йому, що уособлює радянську тоталітарну систему, а тому він злий, пекельний, протилежний життю…

.

 Еріх Марія Ремарк, «На західному фронті без змін». Погляд німецького солдата часів Першої світової – на життя, на людей, на політиків.

«Вони все ще писали статті і виголошували промови, а ми вже бачили лазарети і вмираючих; вони все ще твердили, що немає нічого вище, ніж служіння державі, а ми вже знали, що страх смерті сильніше. Від цього ніхто з нас не став ні бунтівником, ні дезертиром, ні боягузом (вони ж так легко кидалися цими словами): ми любили батьківщину не менше, ніж вони, і жодного разу не здригнулися, йдучи в атаку; але тепер ми дещо зрозуміли, ми немов раптом прозріли. І ми побачили, що від їхнього світу нічого не залишилося. Ми несподівано опинилися в жахливій самоті, і вихід з цієї самотності нам належало знайти самим».

.

 Ярослав Гашек, «Пригоди бравого солдата Швейка». Сміх крізь сльози. Меморіальна дошка автора на одному з будинків столичної вулиці Володимирській. І цитата: «У всій Європі люди, ніби худоба, йшли на бійню, куди їх поруч з м’ясниками – імператорами, королями, президентами та іншими владиками і полководцями гнали священнослужителі всіх віросповідань».

.

Борис Васильєв, « А зорі тут тихі». Про жінку на війні – героїчна, не побутова версія. Але не ура-патріотична, а жива. «У війни нежіноче обличчя» – це звідси. Тому що: «Женька раптом кинула гвинтівку і, зігнувшись, пішла за кущі, хитаючись, як п’яна. Упала там на коліна: нудило її, вивертало, і вона, схлипуючи, все когось кликала – маму, чи що… Старшина встав. Коліна ще тремтіли, і ссало під ложечкою, але час втрачати було вже небезпечно. Він не чіпав Комелькову, не кликав, по собі знаючи, що перша рукопашна завжди ламає людину, переступаючи через природний, як життя, закон «не убий».